Макеевский рабочий | РОМАНТИК ЗАЛІЗНОЇ ДОБИ


РОМАНТИК ЗАЛІЗНОЇ ДОБИ

30.10.2013
<< >> 

У середині 20-х pоків ХХ століття українська драматургія так само, як поезія та проза, переживала очевидний розквіт завдяки появі повносилих драматургічних талантів М.Куліша, І.Дніпровського, І.Кочерги, які своїми п’єсами демонструють широке жанрово-стильове розмаїття та швидко набувають творчої зрілості. Однак у другій половині 20-х років, коли можна було говорити не лише про подолання репертуарного голоду, а й про появу нової післяреволюційної хвилі національної драматургії, розпочинаються ті культурно-політичні процеси, що майже звели цю хвилю нанівець.

У такій надзвичайно суперечливій культурно-політичній атмосфері серед першорядних українських драматургів з’являється нова, своєрідна творча особистість Івана Кочерги (1881-1952), складність входження якого в українську літературу була зумовлена поважним віком дебютанта, а також цілковитою невідповідністю його таланту панівному в пореволюційну добу типу ідеологічно заангажованого реалістичного мистецтва. Протягом усього життя, незважаючи на всі жорсткі зовнішні обставини та суспільні вимоги, його світоглядно-естетичним кредо залишався романтизм класичного гатунку. 
Іван Кочерга народився 24 вересня 1881 року в м. Носівка на Чернігівщині, у дворянській родині. Після навчання в гімназії він у 1903 році закінчив юридичний факультет Київського університету. Відтоді й розпочалося його подвійне життя - зразкового чиновника чернігівської контрольної палати й водночас палкого театрала та критика-аматора, чиї рецензії на вистави губернського театру регулярно друкувалися на сторінках місцевої преси. У 1910 році з-під пера І.Кочерги вийшла перша російськомовна п’єса «Пісня в бокалі», підписана псевдонімом Іван Кочергін. 
Те, що перший твір драматурга не був поставлений на сцені аж до 1917 p., породило ще одну суперечність авторської долі: прагнучи, як і кожен драматург, театрального успіху, І.Кочерга свідомо змінив напрям своїх творчих шукань. Напередодні розпаду Російської імперії він пише низку російськомовних п’єс на межі французької «добре зробленої п’єси», салонної мелодрами та фривольно-еротичного водевілю, «Дівчина з мишкою» (1913), «Полювання на єдинорога» (1915), «Півгодини кохання» (1916), «Жінка без обличчя» (1917). Післяреволюційні роки, аж до середини 1920-х, стали для філософськи орієнтованого естета І.Кочерги роками певної духовної розгубленості. 
Переломним у його біографії моментом стає 1925 pік, коли він пише свою першу п’єсу українською мовою «Фея гіркого мигдалю». У плетиві легкого, майже водевільного сюжету з життя ніжинського панства початку XIX століття нарешті переконливо поєднуються улюблені романтичні мотиви драматурга, але тепер уже на рідному мовному та історичному грунті. Пошуки головним героєм графом Бжостовським рецепту унікального домашнього печива набувають у творі поетичного сенсу віднайдення своєї метафізичної батьківщини. Водночас через кохання до бездоганної дівчини-патріотки герой зазнає тради-
ційної для романтичної казки моральної еволюції (але у дусі дореволюційного часу - із класовим підтекстом), рятує своїх кріпаків від продажу до Сибіру. Переконливості невибагливим, а почасти й неправдоподібним перипетіям твору додають блискуче виписані - завдяки мовній характерності та дотепним діалогам - типи старосвітського ніжинського панства. На думку багатьох читачів, саме це колоритне тло любовної інтриги становило «родзинку» п’єси. Проте ідеологічно налаштовані критики звинуватили драматурга у класовій поблажливості до «ворожих елементів» із минулого, які надто ідилічно перевиховуються завдяки коханню.
Намагаючись зберегти творчу свободу в історико-романтичному жанрі й відповідати вимогам доби, у своїй наступній п’єсі «Алмазне жорно» (1927) І.Кочерга зробив спробу закласти надійний фундамент класового конфлікту, нехай і з минулих часів. Гайдамацьке повстання 1768 р. стає історично переконливим і поетично піднесеним, та все ж таки лише антуражем для провідної романтичної лінії - жертовного кохання простої дівчини Стесі до одного з ватажків Коліївщини, козака Василя Хмарного. 
В «Алмазному жорні» драматургові більше вдається складний ідейно-художній сплав улюбленого мотиву пошуку щастя, дещо застарілої романтичної концепції духовно-етичної вищості людей із народу та оживлених авторською фантазією яскравих сторінок національної історії. Саме такий сплав виявився вже абсолютно бездоганним у наступному, загальновизнаному шедеврі І.Кочерги «Свіччине весілля» (1930). Драматична поема свідчить про стійке зацікавлення письменника давніми історичними подіями.
Поява двох зрілих п’єс І.Кочерги збіглася в часі із хвилею новоствореної історичної драматургії на радянській сцені, зумовленої певною втомою глядача від злободенної тематики. Проте епічно наснажене «Алмазне жорно» і критика, і публіка зустріли прохолодніше, ніж камерну «Фею гіркого мигдалю».
Відомий театральний критик тих років Ю.Смолич, досить категорично окреслюючи художню вразливість «Марка в пеклі», зазначав, що «...цей твір Кочерги став вдячним матеріалом для оригінальної вистави Одеської укра-
їнської державної драми під керівництвом В.Василька: «Марко в пеклі» - сучасне перетлумачення старовинної казки – річ розхристана та еклектична в літературно-сценічних спробах. Не рятує її, та й мало чим осучаснює, досить немічне надимання на сатиру. Але як вистава вона мала успіх (і цілком заслужений) – виключно через інтересну та міцну режисерську роботу...». 
Украй засмучений негативною реакцією критики на свої твори І.Кочерга до кінця 20-х років продукує в цілому безбарвні «кооперативні» п’єси на тему радянізації українського села «Натура і культура» (1928), «Навчила доля, де шлях до волі» (1929), «Павук у колгоспі» (1929), «Про що жито співає» (1929) та радянський водевіль «Ліза чекає погоди» (1929).
Тавро «попутника» в літературі набуває дедалі зловіснішого ідеологічного значення. Воно виявилось надто важким для вразливої мистецької та людської вдачі драматурга. Невипадково в основу свого знаменитого твору початку 30-х pоків «Майстри часу» (1933), який стане його найбільш вдалою інтерпретацією сучасності, І.Кочерга покладе саме художньо розгорнуту метафору вічного попутництва інтелігенції в революції. Тема її трагічної історичної долі розкривається через особисту долю і внутрішню колізію центрального героя твору. 
Переїхавши до Києва, І.Кочерга активно включився в літературно-мистецьке життя столиці. За сім передвоєнних літ він написав низку гостропроблемних п’єс: «Підеш – не вернешся», «Чорний вальс», «Екзамен з анатомії» та інші. Всі вони присвячені темам сучасності.

Під час війни І.Кочерга продовжував активну творчу діяльність. Він редагував журнал «Театр», потім газету «Література і мистецтво», писав публіцистичні та наукові статті. Створив кілька п’єс.

Помер І.Кочерга 29 грудня 1952 року. Поховали його в Києві, на Байковому кладовищі.

Тетяна МІЩЕНКО, головний бібліотекар відділу обслуговування ЦМБ ім. Горьког

 





Больше новостей читайте в печатной версии "Макеевского рабочего".

Газета выходит раз в неделю по пятницам.

Купить газету можно в киосках "Союзпечать", а также выписать в редакции.

Стоимость подписки на месяц (с программой ТВ) - 12,40 грн. или 25 рублей.