Тернистий шлях Василя Стуса

Навчався спочатку в мiсцевiй школi, а потiм у Донбасi, куди пере╖хала сiм'я. Пам'ять по собi школа залишила безрадiсну. "Шкiльне навчання √ вадило. Одне √ що чужомовне, друге √ дурне", - згадував пiзнiше Василь. Проте саме в школi прокинулася у нього потреба вiршувати.
Вищу освiту Василь Стус здобув на iсторико-фiлологiчному факультетi Донецького (тодi Сталiнського) педагогiчного iнституту. Пiзнiше вiн назвав студентськi роки "трудними". Стосувалося це, очевидно, матерiальних нестаткiв, але ще бiльше √ казенного, схоластичного навчання, зокрема тi╓╖ фальшi у висвiтленнi iсторичного минулого нашого народу.
В iнститутськi роки юнак глибоко зацiкавився свiтовою лiтературою, передусiм поезi╓ю. Серед його улюблених письменникiв √ Рильський, Свiдзинський, Пастернак, Гете, Рiльке. Вiн прагне осягнути i та╓мницi художньо╖ майстерностi таких рiзних проза╖кiв, як Толстой, Стефаник, Камю та Фолкнер.
Усе життя Стус виявляв iнтерес до митцiв, що вiдзначалися неординарнiстю свiтобачення, iнтелектуалiзмом, фiлософським осмисленням дiйсностi, новаторськими пошуками в галузi художньо╖ форми. Як би там не було, але вiн зумiв узяти навiть з тогочасного вузiвського навчання дуже багато.
Закiнчивши iнститут, молодий учитель ╖де в Таужнянську семирiчку Гайворонiвського району на Кировоградщинi. "Стужiлий за справжньою укра╖нською", вiн там "витеплiв душею, звiльнився вiд студентського схимництва". Як учитель, Василь Стус залишив по собi теплi спогади колишнiх учнiв i колег.
Перша половина шiстдесятих рокiв була позначена помiтним, хоч i недовготривалим розквiтом духовного життя на Укра╖нi. Пiсля довгих рокiв сталiнського терору, що глушив найменшi паростки всього свiжого, демократичного, пролунали першi смiливi голоси молодих поетiв Павличка, Симоненка, Драча, Коротича. Шiстдесятники докорiнно оновили арсенали поезi╖, виробили новi пiдходи до творення образiв. Безкомпромiсний i запальний Стус боляче сприймав спроби тоталiтарного режиму витравити останнi рештки духовностi нашого народу, зрусiфiкувати Укра╖ну, знищити саму укра╖нську мову. Як тiльки мiг, вiн вiдстоював самобутнiсть укра╖нсько╖ нацi╖, виступав проти закриття укра╖нських шкiл.
Болем i тривогою за долю народу, його духовнiсть i майбуття пройнятий лист Стуса до Андрiя Малишка вiд 13 грудня 1962 року.
"Зараз я читаю рiдну мову в Горлiвцi, в росiйськiй, звичайно, школi. В Горлiвцi ╓ кiлька (2-3) укра╖нських шкiл, яким животiти зовсiм недовго. Отож картина дуже сумна. У нас нема╓ майбутнього. Корiння нацi╖ √ тiльки в селi, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив мiста".
У листi до Малишка Стус однозначно визнача╓ сво╓ мiсце в суспiльному життi. "Я знаю, что заради щастя рiдного народу я мiг би всiм пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рiдним хлiбом √ "Жагою" Рильського, Вашим вiршем "Батькiвщино моя" (так у деяких виданнях називали вiрш "Укра╖но моя" А. Малишка), тож скажiть, поете, що робити?" √ пристрасно зверта╓ться юнак до старшого побратима.
Автор цього роздуму добре пам'ята╓, що в той час високi партiйнi посадовцi стали вживати вислiв "радянський народ" без нацiональностi i мови. А в природi такого народу, на жаль, не було.
Задушлива атмосфера панувала й в Iнститутi лiтератури АН УРСР, директором якого був лютий реакцiонер М. Шамота, прозваний "чорним академiком". Певна рiч, що Стус iз його загостреним почуттям справедливостi не мiг ужитися в атмосферi брехнi й фальсифiкацiй, i його у вереснi 1965 року виключають з аспiрантури.
I почалися з того часу його поневiряння. На роботу поета не брали, деякий час навiть довелося працювати кочегаром. Друкувати, звiсно, перестали. Та, незважаючи на утиски й переслiдування, Стус продовжував писати i активно виступати проти свавiлля й беззаконь системи. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, але не прагнув "сховатися од долi".
Як згаду╓ письменник Юрiй Покальчук, у розмовi з ним Василь сказав одного разу:
- Я просто iнакше вже не можу! I жити не можу спокiйно i не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу ╖╖ пережити саме ось так!
I лихе передчуття збулося. Стус був заарештований, звинувачений у тому, що, як говориться у вироку Ки╖вського обласного суду вiд 7 вересня 1972 року, "систематично виготовляв, зберiгав i розповсюджував антирадянськi наклепницькi документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агiтацi╓ю в уснiй формi". Поета засудили на п'ять рокiв ув'язнення у виправно-трудовiй колонi╖ суворого режиму i заслання на три роки.
Жорстоке i несправедливе покарання Стус вiдбував у мордовських таборах, заслання - в Магаданськiй областi.
Рiдна Укра╖на була джерелом сили та натхнення поетичного й його нестерпним постiйним болем.
У 1979 роцi поет поверта╓ться на Укра╖ну i продовжу╓ свою творчу дiяльнiсть. Але вдома його не друкують. За кордоном же виходять двi збiрки: "Зимовi дерева" (1970) та "Свiча в свiчадi" (1977), його iм'я ста╓ широко вiдомим у свiтi, поезi╖ перекладаються англiйською, нiмецькою, росiйською, iспанською та iншими мовами.
Водночас Стус не покида╓ розпочато╖ до ув'язнення полiтично╖ боротьби. I як наслiдок - знову арешт i немилосерднiший присуд: десять рокiв позбавлення волi у таборах суворого режиму, п'ять рокiв √ заслання. Усього двадцять три роки неволi призначено було на коротке життя Стуса.
Як i пiд час свого першого ув'язнення, Стус знову виступав проти свавiлля, чиненого табiрною адмiнiстрацi╓ю, за що пiддавався лютим покаранням. Хотiли фiзично i морально його зламати, але ╖м це не вдалося, бо поет був духовно сильним.
У карцерi вiн i помер в нiч з третього на четверте вересня 1985 року. Був та╓мно похований пiд ╧ 9 на колимськiй землi. А через чотири роки його повнiстю реабiлiтували "за вiдсутнiстю складу злочину".
Працюючи над цим роздумом, я прийшов до такого висновку: нiколи та держава не буде щасливою, коли в нiй не буде пошани до просто╖ людини. Люди звикли не говорити правду, бо за правду в радянський час судили. А нам пора вже проснутися, щоб знати свою правду. I досить обманювати самого себе. Необхiдно вiдвикати вiд цi╓╖ звички.